Результати дослідження, партнером якого став Центр гідності дитини, – у закордонному науковому виданні

Нещодавно була опублікована стаття «Залишатися чи їхати? Зв’язок між емоційною регуляцією та задоволенням базових потреб батьків, які переміщені в Україні чи закордон» (оригінальна назва “Should I Stay or Should I Go?” Relationships Between Emotion Regulation and Basic Needs Satisfaction of Parents Displaced in Ukraine and Abroad”) у науковому журналі «Освіта, культура і суспільство» № 1_2023 283 (Journal of Education Culture and Society), що входить до міжнародних наукометричних баз даних. Стаття базувалася на матеріалах дослідження, що тривало протягом перших 3-6 місяців війни. Серед авторів, є фахівці із кафедри психології та психотерапії УКУ – Анастасія Широка, Оксана Сеник, Тетяна Завада, Олена Вонс, а також Анна Корнадт із Люксембурзького університету. Центр гідності дитини УКУ став партнером дослідження. Розмовляємо детальніше про результати із його співавторкою Анастасією Широкою, психологинею, доценткою кафедри психології та психотерапії факультету здоров’я УКУ.

Це хороші новини, що українські дослідження опубліковані в міжнародному виданні. Пані Анастасіє, розкажіть, будь ласка, як все почалося.

У перший місяць повномасштабного вторгнення було багато тривоги, неясності і кожен намагався себе зайняти, долучившись до тих чи інших важливих справ. Я думала чим особисто можу бути корисною. Мала внутрішнє переконання, яке і зараз на часі, про те, що Україна повинна мати свій голос на міжнародних майданчиках, зокрема і у наукових журналах. Пропозиція Христини Шабат, керівниці Центру гідності дитини УКУ, зробити дослідження була цікавою, оскільки це ще один спосіб як можна розповісти світові, що з початком війни переживають українські батьки та діти, які вимушено залишили свої доміки.   

Нам важливо мати свою історію про досвід, який пережили українські батьки та їхні діти під час переміщення.

Так, історія, що говорить безпосередньо про досвід українців дуже важлива. Розкажіть, будь ласка, детальніше про саме дослідження.

Починаючи з другого місяця повномасштабного вторгнення ми розпочали вивчати емоційний стан батьків та різні показники психічного здоров’я їхніх дітей, які вимушені були переїхати у більш безпечні регіони України чи за кордон. Зокрема, як з'ясувалося, 85% досліджених нами батьків та дітей пережили від 3 до 7 травматичний подій, пов’язаних з війною. Серед найбільш поширених – це втрата місця навчання (друзів, однокласників, знайомого середовища) (95%), розлука з рідними (90%) та з батьком (76%). Близько половини дітей були свідками ракетних ударів та бомбардувань (40%); мали близьких людей, які переживали на собі наслідки війни (наприклад, через участь у військових діях; як цивільні жертви, через збройний напад або нестачу їжі, відсутність медичної допомоги тощо) (39%), третина зазнали обстрілів (27%), кожен п’ятий пережив нестачу їжі, води, інших базових речей через необхідність тривалий час перебувати в укритті (21%). Ці цифри наштовхують на думки про рівень травматизації українців. 

Питання дослідження стосувалися емоційних переживань батьків та психічного здоров'я дітей. Дослідження було анонімним та конфіденційним, і батьки могли у будь-який момент відмовитися від участі. Також в опитуванні ми пропонували контакти безкоштовної психологічної порадні, що було важливо, враховуючи ситуацію. 

В опублікованій статті ми розповідаємо про досвід батьків, а саме, які у них переважають способи справитися зі своїми емоціями, наскільки в них задоволені базові потреби, такі як потреба у їжі, житлі, фінансовій спроможності, одязі та гігієні, медицині та освіті для дітей. А також, який існує звязок між емоційною регуляцією та задоволенням базових потреб. Насамперед нас цікавило, чи за цими показниками існує відмінність між батьками, які залишилися в Україні та тими, що поїхали за кордон. 

Чи існує ця відмінність? Що власне показало дослідження: залишатися чи їхати, яке рішення було кращим?

У опитуванні взяли участь переважно матері (98%) віком 18-55 років, які до війни проживали у 22 різних регіонах України, загалом це 340 батьків. Здебільшого це були особи, які від моменту переміщення понад місяць знаходилися у більш безпечному місці. Також, що цікаво, більшість опитаних мали рівень задоволення базових потреб на доволі високому рівні. І це було правдиво, як для тих, хто залишився в Україні, так і виїхав за кордон.

Що це  означає для нас?  З одного боку, це вказує на те, що навіть незважаючи на гуманітарну кризу, про яку особливо інтенсивно писали в перші місяці війни, в Україні принаймні для частини переміщених осіб, рівень задоволення базових потреб не відрізнявся від осіб, які поїхали за кордон. І це означає, що немає однозначної відповіді на запитання, як було краще – залишитися чи поїхати. Втім, з іншого боку, також важливо розуміти, що в опитуванні такого формату брали участь достатньо благополучні батьки – які мали доступ до інтернету, більше місяця перебували у відносній безпеці, мали достатньо високий рівень задоволення базових потреб. Батьки у більшому стресі долучаються до масових опитувань рідко. Тому нам варто бути скромними у своїх висновках та висновках досліджень схожих за дизайном, і розуміти, що вони не репрезентують досвід усієї групи батьків.   

З дослідження також стало відомим, що перебування за кордоном дозволяло мати кращий доступ дітей до освіти, що зрозуміло, враховуючи нестабільну ситуацію з освітою дітей в Україні, особливо в перші місяці після повномасштабне вторгнення. Батьки, переміщені за кордон, повідомили про вищі шанси бути працевлаштованими (останнє особливо впливає на здатність батьків краще справлятися зі своїми емоціями). Але все одно на час проведення опитування багато батьків з обох груп залишалися безробітними (51% – в Україні та 41% – за кордоном).

А хто впорався краще із емоціями, де батьки були спокійнішими: в Україні чи за кордоном?

Згідно даних, які ми отримали, незалежно від того, чи батьки залишилися в Україні чи виїхали за кордон, для регуляції своїх емоцій вони використовували як більш позитивні, так і більш негативні стратегії. Зокрема, з одного боку, вдавалися до короткострокового планування та оцінки ситуації у перспективі, що означає  зосередитися на вирішенні поточних питань, на які вони мають вплив, та розуміти, що в цій ситуації могло бути і гірше, що є інші люди, яким важче. Втім, з іншого боку, схильність до румінації – надмірного зосередження на власних негативних думках та переживаннях, також зустрічалася доволі часто. І хоча батьки, що переїхали за кордон частіше застосовували стратегії позитивної переоцінки та оцінки ситуації в перспективі, але в той же час вони ж частіше повідомляли про відсутність цілеспрямованої поведінки у дистресі. 

На що вказують такі результати? Ймовірно, вони власне про ті «емоційні гойдалки», які ми переживаємо та спостерігаємо у багатьох людей від початку війни. Коли один день наче ти добре справляєшся, знаєш що і як робити й емоції тобі у цьому допомагають, а в інший – почуваєшся розгубленим та охопленим негативними переживаннями. В контексті психічного здоров’я це означає, що психічно ми перебуваємо на певному роздоріжжі. Одна дорога веде до відновлення життєдіяльності, а інша – до проблем психічного здоров’я. І тут багато залежить від ситуації, яка розгортається далі. Якщо повернутися до досвіду переміщених батьків, то від того, наскільки їм вдасться адаптуватися до життя на новому місці: вивчити мову, правила співжиття у новій спільноті, знайти роботу, друзів, відчути свою причетність до нового місця.   

Задоволення базових потреб можна вважати важливим чинником емоційної регуляції батьків. Втім, як я вже зазначала вище, ми маємо бути дуже скромними у своїх висновках і розуміти, що вони, найімовірніше, презентують найбільш успішний досвід адаптації до умов переміщення чи в межах України чи то за кордон.  

Де були оприлюднені результати, чому вони важливі для світу?

Результати нашого дослідження були презентовані на кількох міжнародних конференціях, зокрема на конференції у Мілані, де незважаючи на існування кількох секцій про Україну, ми єдині представляли нашу державу. Тому й наголошую на важливості присутності українських наративів на таких подіях. Бо, погодьтеся, це не правильно, щоб про досвід українців в більшості розповідали іноземці.  

Тому ми тішимося з різних нагод говорити про своє дослідження, а також з того, що наша стаття була опублікована у міжнародному наукометричному виданні. І тепер до неї можуть звертатися науковці чи просто читачі, яких цікавить досвід українців у цій війні, адже до публікацій у таких виданнях більше довіри, їх частіше й охочіше цитують, дають посилання і поширюють.